Історична довідка

Згідно з писемними джерелами, маніфест імператриці Катерини ІІ від 22.07.1763 року «О дозволении всем иностранцам, в Россию выезджающим, поселяться, в которых губерниях пожелают», та маніфест Олександра І від 20 лютого 1864 року дав дозвіл заселяти німцями - переселенцями південні степи України. На південь прибувають вихідці з Бадена, Вюртемберга, Єльзасу, Пфальца, Прирейня, а також Західної Прусії. За часи поселення село мало назви - Кошари, Старі Кошари, Кашари, Альт-Кашари, німецька назва Шепефельд - переводилося «среди полей».

Старі Кошари - це село згідно інформації в журналі «Фольк ауф дем вен», засновано першими переселенцями - німцями в 1805-1809 роках. Жили перші переселенці в землянках. Їх будували в цих місцях через нестаток будівельних матеріалів. Розташовувалися вони поруч з ровом по схилу балочки – розгалуження великої балки, що вливається в свою чергу, в велику балку, котра тягнеться з північно-західної України до самого Чорного моря. Сліди житла перших переселенців збереглися на буграх, порослих бур’яном.

Спочатку село Старі Кошари мали кілька глинобитних будиночків, в яких жили пастухи великих отар овець, яких розміщували зимою в кошарах – звідси і назва « хутір Старі Кошари».

На час другої черги поселення – 1888 році село стало називатися Кошари, знаходилося воно в 17 верстах північного сходу залізничної станції Роздільна, 7 верст від залізничної станції Мигай, 6 верстах від німецько-українського села Понятівка, 60 верст від міста Одеса, на куплених Добровільною спілкою Кучурганських колоній у поміщиків Понятівського та Голікова землях. Відносилися Кошари до Понятівської волості, Тираспольського повіту, Херсонської губернії.

З часу перших переселенців збереглась криниця у підніжжя рову, прикрита важкою кам’яною плитою і на схилі другої сторони балочки були видні недоглянуті могилки з остатками кованих залізних хрестів, тому і здогади, що перші переселенці містилися також у вищезгаданих землянках, до моменту, коли нові будинки були збудовані на плоскому бугрі в кількох метрах північніше від землянок.

 Рельєф місцевості тут дуже неспокійний з неширокими плоскими платформами між протягнутими на південь глибокими балками з похилими схилами на сході і більш крутими спусками на заході. Місцевість зрізана ровами. На заході - безліса, без природних джерел води, з переважним чорноземним покриттям до метра товщиною. На східній окраїні наділу, ближче до хутору Голікове, був невисокий скіфський курган, який зберігся і до нинішнього часу.

В селі був молитовний будинок - кірха, навпроти розміщувався сільський погост.

Виноградники були винесені за село на схили. Фруктових садів не було. Де інде на виноградниках можна було побачити дерева абрикосів, слив, черешні і грецьких горіхів. Воду брали з криниць, які були в кожному подвір’ї, а іноді в городі. Але вода тільки в глибоких криницях була прісна і придатна для пиття.

Німецькі переселенці займалися виробництвом зерна: озима і яра пшениця, жито, ячмінь, овес, просо, кукурудза, соняшники, садили різні овочі. Тримали в своїх господах робочу худобу: волів, коней. Також мали в господарствах корів, свиней, овець та птицю.

Цим вони задовольняли потреби сім’ї, а залишки продавали, щоб отримати трохи грошей на одяг, взуття та інше.

У 1896 році в поселенні рахувалося 32 двори в яких проживало 200 осіб ( 95 чоловіків та 105 жінок). У 1916 році мешкали 234 особи ( 110 чоловіків та 124 жінки). У 1918 році в селі рахувалось 260 людей, що жили в 50 добротних будинках збудованих з ракушняку і плитняка і чотири землянки,а наділ землі мав площу 2 408 га. В селі була церковно-приходська школа до 1923 року, а потім робітничо-трудова. Також був розташований бакалейно-мануфактурний магазин для задоволення малих потреб – великі потреби задовольняли в магазинах Роздільної та Одеси, на базарах. В травні і жовтні місяці щорічно на окраїнах Зельців (Лиманське), Страсбурга (Кучургани), Ельзаса (Щербанка) проводилися базари. Фрукти та овочі регулярно привозилися з Бесарабії молдаванами та болгарами, які щотижня продавали на базарах Роздільної, Мигаєво, Катаржано.

Муку мололи на паровому млині в німецькому селі Цебриково, соняшник давили на маслобойні в Ельзасі. Так жило населення нашого села в ті давні часи.

 В 1925 році в Кошарах організували кооператив по спільному обробітку землі. Та не всі жителі пішли в кооператив. Деякі продавали своє майно переводячи його в гроші. Зажиточних німців розкулачували та виселяли до Сибіру. В селі Голикове проживали українці, росіяни (кубанські козаки) та болгари, в Лозовому було українське населення. Кошари були суто німецьке село, але деякі німці одружувалися з Голиканськими та Понятівськими українками. В час війни німецьке населення проживало в Кошарах. Хто не пішов до Червоної армії працювали на німців. Перед звільненням території села Кошари від німецьких фашистів, 20 березня 1944 року о 6.00 годині ранку почалося насильне виселення німців. Німецька армія відступала і насильно вивозила німців з України. Колона з населенням йшла маршрутом на село Понятівка, Фрейдорф (Балкове), Овідіополь до Дністровського лиману. Там людей посадили на механічні пороми і переправили на інший берег. Далі дорога вела через молдавські села, а потім переправили їх через румунський кордон.

Частина населення тікали від німецького конвою, ховалися в балках, а потім повернулися до села. Вони не хотіли залишати облаштовані будинки в яких народились. Після закінчення Великої Вітчизняної війни та виселення німецького населення до Сибіру, Казахстану село Кошари стало заселятися вихідцями з інших областей України, а саме: Хмельницької, Житомирської, Рівненської, Вінницької, Івано-Франківської, Львівської. В селах Лозове та Голикове мешкали місцеві жителі.

Села Кошари, Лозове, Голикове належали до Понятівської сільської ради, Роздільнянського району Одеської області. В 1946 році на території цих сіл було організовано колгоспи, а саме: Кошари – ім.. Куйбишева, Лозове – «Червоний Перекоп», Голикове – «Червона Зірка». В колгоспах займалися вирощуванням зернових культур, садівництвом та виноградарством.

В 1954 році на базі даних колгоспів було організовано радгосп «Комуніст». В радгоспі займалися вирощуванням зернових, виноградарством, садівництвом, скотарством, свинарством.

Кошарська сільська рада була утворена в 1989 році з центральною садибою в селі Кошари. Площа сільської ради – 5 724 гектара, з них ріллі – 4 077 га. На даний час на території сільської ради є два села Кошари та Лозове. Площа населених пунктів: Кошари – 222,3 га., Лозове – 70,0 га. Село Голикове в 1981 році перестало існувати. Жителі села переселилися до Кошар.

Сільськими головами були: Субботіна Н.М., Комарницький С.О., Іваницький І.І. На даний час головою сільської ради є Сазанський Ф.Ф.

В 2011 році в села Лозове, де залишилося на той час 23 жителі, заселилися монахи Свято-Іварського чоловічого монастиря. Вони ведуть будівництво православного скита - Різдва Іоана Предтечі.

На території Кошарської сільської ради є 302 домогосподарства, де проживають 913 чоловік. В селі є школа на 280 місць, дитячий садок – 25 місць, Українська Православна церква Московського патріархату - Успенія Пресвятої Богородиці, сільський клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, три продовольчих магазини. Село Кошари повністю газифіковане з 1997 року.

Земля розпайована, населення має 496 земельних ділянок (паїв). На даний час на території сільської ради є господарства, які займаються виробництвом зернових культур: товариств з обмеженою відповідальністю – 5, фермерських господарств – 5, сільськогосподарський виробничий кооператив – 1, фізична особа підприємець – 2 та товаровиробники.

Мешканці села працюють в містах – Одеса, Роздільна та в інших регіонах, а деякі в місцевих господарствах.

Населення утримує в домашніх господарствах ВРХ, свиней, птицю.

На території сільської ради мешкають громадяни різних національностей: українці, болгари, молдавани, гагаузи, румуни, росіяни.

12 травня 2018 року в селі Кошари, помер останній німець, Вайнбергер Антон Леонгардович, який народився 15 січня 1943 року в селі Шепефельд (Кошари), Роздільнянського району, Одеської області.

Логін: *

Пароль: *